Об'єднання
громад на районному рівні.
(на
прикладі деяких районів Полтавської
області)
З
березня цього року стартувала реформа
реформа місцевого самоврядування, яка
характеризується децентралізацією та
передачею якомога більше повноважень
центральних органів влади на низовий
рівень державного управління та на
органи самоорганізації населення,
забезпечення органів місцевого
самоврядування можливістю повного
самофінансування та саморозвитку з
врахування своїх особливостей.
Низовою
ланкою, як і раніше залишиться громада.
Відрізнятиметься вона від минулої тим,
що майбутня громада, яку називатимуть
об'єднаною
громадою повинна мати таку кількість
людських, виробничих та природних
ресурсів, яка б дозволила їй самостійно
себе забезпечувати. Тому процес об'єднання
сільських і селищних рад в даному випадку
є неминучим, тому що аналіз стану
самодостатньості багатьох сільських
та селищних рад України та Полтавської
області говорить про те, що близько
40-50% з них не можуть мати власних коштів
для сталого розвитку навіть за умови
передачі їм можливості отримувати
додаткові надходження з акцизного збору
тощо, які раніше на всі 100% надходили до
державного бюджету.
Перспективний
план формування спроможних територіальних
громад Полтавської області опублікований
на сайті Полтавської облдержадміністрації.
Нижче
приводиться загальне графічне
зображення спроможних територіальних
громад, які планується створити найближчим
часом. Детально їх можна переглянути
на сайті Полтавської ОДА в розділі
“Перспективний план формування
спроможних територіальних громад
Полтавської області”
Їх
всього буде 57. Зразу ж кидається в очі
картина районів, в яких взагалі не
заплановано створення об'єднаних
громад. Це Карлівський, Полтавський,
Решетилівський, Оржицький, Чорнухинський
та Пирятинський райони. Тобто, на даний
час не менше третини області не мають
плану об'єднання
громад в самодостатні одиниці, що не
може не викликати певну стурбованість.
Звичайно, це можна пояснити небажанням
багатьох сільських та селищних голів,
сільських рад втратити свої повноваження,
незрозумілістю для багатьох мешканців
переваг такого об'єднання,
страхом того, що сільський
фельдшерсько-акушерський пункт чи
сільська школа буде закрита і мешканці
села чи селища, яке не стане центром
об'єднаної
громади, залишаться на її периферії з
відповідними наслідками, що полягають
у неможливості користування багатьма
благами цивілізації та багатьма
адміністративними послугами. З’явилася
ще одна загроза – на районному рівні.
Зараз райони отримали ресурси, вони
стають більш впливовими. Але коли будуть
створені громади, частину впливу в них
заберуть. Тому вони кажуть: мовляв, ми
зробимо все самі.
Такі
райони, як Великобагачанський,
Семенівський, Глобинський, Лохвицький
мають плани об'єднання
лише частини своїх районів, в більшості
випадків, меншої частини.
В
той же час, Котелевський район повністю
об'єднав
свої сільські ради має намір створювати
одну єдину громаду. Майже повністю
об'єдналися
в одну громаду Гребінківський та
Шишацький райони.
Таким
чином, процес реформи місцевого
самоврядування, метою якого є досягнення
стану, коли громади матимуть не тільки
більші права, але й нестимуть більшу
відповідальність за свої дії чи
бездіяльність, на території Полтавської
області, не має конкретно сформульованої
конструкції на найближчу перспективу.
В
цьому плані цікавий досвід Житомирської
області, яка
однією із перших областей України
підготувала проект Перспективного
плану формування спроможних територіальних
громад.
Схема
об’єднання громад така. Малі села
об’єднуються навколо міст, селищ та
більших сіл. Це – нові адміністративні
центри. Вони відповідно набудуть статусу
міст обласного значення, а їхні бюджети
напряму взаємодіятимуть з Державним
бюджетом України, оминаючи додаткові
рішення обласної чи районної рад.
Тобто,
суть
процесу об'єднання
полягає в тому, що об'єднання
навколо сіл є завідомо неперспективним
варіантом, тому що центр об'єднаної
громади не може бути селом, бо він тоді
немає можливості мати статус міста
обласного значення, відповідно отримувати
можливості фінансування власних потреб
та потреб розвитку на належному рівні.
Рівень
самостійності громад і повноважень
органів місцевого самоврядування буде
високим. Тобто все те, що найефективніше
вирішуватиметься на рівні громади, буде
туди передано. А це – первинна медицина,
дошкільна і шкільна освіта, культура
та спорт, благоустрій і комунальні
послуги, охорона порядку та пожежогасіння,
пасажирські перевезення, соціальні
послуги, забезпечення соціального
захисту (виплата пенсій, субсидій,
компенсацій, забезпечення надання
пільг), містобудування та адміністративні
послуги.
Не буде
районних державних адміністрацій та
районних рад, які до сьогодні просто
дублювали функції одне одного.
Як
відомо, області після проведення реформи
залишаться в своїх межах. Обласні ради
будуть обиратися, а обласних голів
держадміністрацій змінять префекти.
Виникає питання, а що буде з районами?
Чи потрібні вони будуть, якщо виникнуть
громади, які матимуть повноваження, що
мають на сьогоднішній день райони?
В
журналі “Віче” № 12 за червень 2015 року
я знайшов цікаві три варіанти вирішення
цієї проблеми, запропонованої автором
статті “Розукрупнення районів як
альтернатива об'єднанню
територіальних громад під час
адміністративно-територіальної реформи”
Анатолієм Матвієнком. Далі наводжу
витяги із цієї статті.
"На
нашу думку, нині в Україні можна виокремити
три варіанти формування дієздатних
громад. Перший
(виділено
мною) передбачає
визначення існуючого району як
адміністративнотериторіальної
одиниці базового рівня, як це відбувалося
в Литві. Тоді налічуватиметься 490
територіальних громад. У цьому разі
залишаються без змін наявна соціальна
мережа (школи, лікарні, заклади соціального
захисту), центри надання адміністративних
послуг, мережа державних органів
(пенсійний фонд, податкова адміністрація,
казначейство тощо). А зміни в місцевих
органах публічної влади будуть незначними:
службовці з районної державної
адміністрації перейдуть до органу
місцевого самоврядування базового
рівня. При цьому зменшиться кількість
працівників органів місцевого
самоврядування за рахунок скорочення
посадових осіб сільських, селищних рад,
а зекономлені кошти можна спрямувати
на підвищення заробітної плати тим
працівникам, які залишилися. Оскільки
центри новостворених територіальних
громад функціонуватимуть на базі
районних центрів, то інфраструктура
соціальної сфери та органів державної
влади, а також видатки на її утримання
збережуться на тому самому рівні.
Переваги такого варіанта – швидкість
і низька вартість реформування, а
негативні наслідки – збереження
диспропорцій (райони дуже відрізняються
один від одного кількістю населення),
втрата низки сіл, котрі були потенційними
центрами розвитку окремих територій.
Другий
(виділено
мною) варіант
передбачає радикальну зміну
адміністративнотериторіального
устрою, в основу якого покладено принцип
добровільного об’єднання територіальних
громад. Очікується, що в результаті буде
створено 1300–1400 територіальних громад,
із яких 177 – на базі міст обласного
значення. У таких містах мережа закладів
та кількість службовців органів місцевого
значення не зміниться. В інших 1203
територіальних громадах потрібно буде
створити нову інфраструктуру соціальної
сфери, державних органів (пенсійний
фонд, податкова адміністрація, казначейство
тощо) та сформувати нові
адміністративно-управлінські
апарати органів місцевого самоврядування
й органів державної влади. Орієнтовні
витрати на формування додаткової мережі
таких закладів становитимуть майже
12,8 мільярда гривень. Очевидно, що ця
ціна є зависокою за економічної кризи
та бойових дій на Сході країни й не всі
територіальні громади погодяться на
таке добровільне об’єднання.
Варто взяти
до уваги загальну тенденцію до погіршення
демографічної ситуації та активізацію
урбанізаційних процесів у країні. З
огляду на низку критеріїв, що розглядалися
під час обговорення адміністративно-територіальної
реформи та об’єднання територіальних
громад, зокрема таких, як можливість за
30 хвилин дістатися адміністративного
центру, орієнтовна кількість нової
громади має бути на рівні 5–6 тисяч осіб.
Через негативні демографічні показники
вже за кілька років вона налічуватиме
лише 2–3 тисячі осіб і буде неспроможною
виконувати покладені на неї завдання.
Понад те, дуже швидко знову постане
потреба в укрупненні об’єднаних громад.
Третій
варіант передбачає розукрупнення
районів, у яких має проживати не менш
як 10 тисяч осіб, і створення на їхній
базі кількох додаткових одиниць. Рішення
у кожному випадку прийматиметься з
огляду на площу, кількість населення
та інфраструктурну систему конкретного
об’єкта. Нова територіальна громада,
створена на основі населеного пункту,
що не є районним центром, може утворитися
лише за наявності на її території
належної інфраструктури й фінансових
ресурсів у її бюджеті для утримання.
Таких громад може бути приблизно 900.
До
переваг цієї моделі слід віднести те,
що послуги не віддаляються від мешканців,
як це фактично відбувається під час
об’єднання громад, а наближаються до
них, що сприятиме позитивному ставленню
громадян до такої реформи. Схожа схема
адміністративно-територіального устрою
функціонувала у 1930–1950-х роках, тому це
не є чимось принципово новим, на відміну
від великих громад, а лише поверненням
до історичної спадщини, приміром, як
відродження ґмін у нинішній Польщі. Під
час такої реформи ми не вживаємо терміна
«ліквідація», оскільки йдеться про
появу нових додаткових районів, а не
про фактичне розчинення однієї громади
в іншій, чому сприяє процес укрупнення
муніципалітетів. Тож така реформа матиме
значно менше негативної реакції
мешканців, ніж ліквідація низки
територіальних громад за їхнього
об’єднання. Як
приклад можна вказати, що в Полтавській
області Глобинський район охоплює
території колишніх трьох районів —
власне Глобинського, Великокринківського
та Градизького. В інших районах можна
привести такі ж приклади.
Розукрупнення
районів спроможне подолати спротив
реформуванню розташованих навколо
великих міст сільських громад. Нині
такі громади мають значні податкові
надходження за рахунок того, що багато
забезпечених громадян мешкають у
передмісті (хоча й працюють у місті).
Тому приміські територіальні громади
можуть розраховувати на значні надходження
від оподаткування їхнього майна, від
продажу підакцизних товарів (бензину
на заправках, тютюнових і алкогольних
товарів у торговельних мережах тощо).
У разі об’єднання з містом вони втратять
можливість розпоряджатися на власний
розсуд значними фінансовими ресурсами
і перетворяться на додаток до більшої
міської громади.
Безумовною
перевагою такої моделі є швидкі темпи
її реалізації. Якщо об’єднання громад
може тривати місяцями, то рішення про
утворення нових районів на своєму
засіданні ухвалює Верховна Рада України.
Такий крок потребуватиме внесення змін
лише до окремих пунктів Конституції
України, а не перегляду цілих розділів
Основного
Закону.
Серед
позитивних моментів цього варіанта
слід згадати й про значно менші фінансові
витрати, ніж у разі добровільного
об’єднання територіальних громад,
оскільки:
–
кількість
новоутворених районів буде меншою, ніж
укрупнених територіальних громад;
– не
потрібно виплачувати компенсації
звільненим внаслідок об’єднання громад
службовцям органів місцевого
самоврядування, бо зі створенням нових
районів вони не втратять роботи.
Понад
те, робота в районних органах місцевого
самоврядування є привабливішою, ніж на
рівні територіальних громад. Тому
посилення конкуренції за робочі місця
у новостворених районах сприятиме
підвищенню рівня кваліфікації чиновників.
Крім
того, цей варіант не потребує додаткових
ресурсів для формування інфраструктури,
як під час реалізації попередньої
моделі, до того ж мета – максимальне
наближення публічних послуг до споживачів
– також буде досягнута.
Після
реалізації реформи в сільських населених
пунктах мешканці можуть обрати старосту
та раду, але суто як органи самоорганізації
населення, спосіб формування і повноваження
яких будуть визначені в новій редакції
Закону України «Про органи самоорганізації
населення». Таким інститутам у населених
пунктах можна було б, окрім власних
повноважень, делегувати й певні
повноваження органів місцевого
самоврядування в межах розукрупненого
району.
Оскільки
розукрупнений район не зможе надавати
повний перелік послуг, то 10–15 таких
одиниць буде об’єднано в округ, що
забезпечуватиме надання освітніх,
медичних, податкових, управлінських,
суддівських, правоохоронних та інших
послуг. Тобто такий округ, межі якого
можуть збігатися з виборчим округом,
буде лише адміністративною, а не
територіальною одиницею. При цьому
перелічені вище послуги надаватимуться
не в одному з населених пунктів, а
розпорошуватимуться по території
округу, що сприятиме його рівномірному
розвитку
й реалізації принципу справедливості
щодо всіх його мешканців.
Завдяки
реалізації реформи в Україні сформується
дворівнева система адміністративнотериторіального
устрою, яка оптимізує структуру місцевого
самоврядування:
І)
район – базовий рівень територіальної
організації держави (орієнтовна кількість
– 900);
ІІ)
область – другий рівень.
Передбачається
також існування міст зі статусом району
(100–800 тисяч осіб) та області (понад 800
тисяч осіб), це буде закріплено в
Конституції та відповідних законах
України. Тож великі міста – мегаполіси
– виведуть зі складу області, що дасть
змогу знівелювати диспропорції між
нинішніми областями щодо кількості
населення.
В
той же час один із авторів реформи —
Анатолій Ткачук, який до 2010 року займав
посаду першого заступника Міністра
реіонального розвитку України, а зараз
є директором з питань науки та розвитку
ГО “Інститут громадянського суспільства”
вважає, що в Україні замість райнів
мають з'явитися
повіти з центрами в містах, які відповідно
до до п. 6 Методики формування спроможних
територіальних громад будуть потенційними
адміністративними центрами міст
обласного значення.
Нижче
приведена можлива в перспективі карта
повітів України, яка дає уявлення, яким
чином буде здійснений повітовий поділ
держави.
Анатолій
Ткачук вважає, що, оскільки об'єднані
громади неминуче будуть руйнувати старі
межі районів, то замість поняття район
потрібно ввести поняття повіт, а замість
поняття область — поняття регіон замість
довгого терміну “області, Автономна
республіка Крим, Київ та Севастополь”,
хоча, на думку А. Ткачука, краще було би
замість “регіону” вживати “край”,
але до цього не дійшли .
На
даний час в
робочій групі Конституційної комісії
зрештою теж всі погодилися з такою
назвою.
На
думку Анатолія Ткачука - проведення
реформи– це інвестиція, яка має дати
новий поштовх. Невкладення грошей в
реформи – це постійне витрачання грошей
в чорну діру, яке не дає результату.
Сьогодні
на багатьох територіях ми робимо
моделювання. Припустимо, є 8 сільрад, в
кожній по 5 осіб. Це 8 голів, 8 секретарів,
8 бухгалтерів і сторожі. Це – витрати
ні на що.
А
тепер буде одна громада, в ній 8 старост
– не дуже ефективне витрачання грошей,
але це комунікація з населенням. Але
буде не 8 бухгалтерів, а один, і буде
планово-економічний відділ – кілька
людей, які займаються плануванням
податкових надходжень, бюджету, куди
інвестувати гроші, буде юридична служба
– один чи два юристи, з якими рішення
ради будуть нормальні, а не такі, які
щоразу оскаржуються.
Буде
архітектурне бюро – може, одна чи дві
людини, але це буде просторове планування,
планування території, дотримання режиму
забудови, все на місці. І буде зацікавленість
громади в тому, щоб щось будувалося. Бо
якщо будується – це податок на нерухомість
і це люди, які приїжджають.
Як
бачимо вище територія Полтавської
області або Полтавського регіону
поділена на чотири повіти: Полтавський,
Кременчуцький, Лубенський та Миргородський.
До Кременчуцького повіту ввійшло таке
місто обласного значення як Комсомольськ,
тому що відповідно до Методики формування
спроможних територіальних громад у
разі наявності на території, яка не
охоплюється зонами доступності
потенційних адміністративних центрів,
більш як одного населеного пункту, який
може бути визначений потенційним
адміністративним центром, перевага
надається тому, що має найбільш розвинуту
інфраструктуру.
Кременчук має більш розвинену
інфраструктуру, ніж Комсомольськ. Як
відомо, зараз м. Комсомольск, завдяки
роботі ПАТ “Полтавський ГЗК” та ТОВ
“Єристівський ГЗК” має найвищий рівень
середньомісячної заробітної плати у
Полтавській області. До проведення
реформи м. Комсомольск всіляко намагалося
довести свою відмінність і незалежність
від м. Кременчука, тож в майбутньому в
плані співпраці можуть виникнути певні
неузгодженості.
Як
не крути, а наявність районних чи
повітових центрів в області необхідна,
тому що віддаленість громади від
обласного чи регіонального центру стане
фактором, який суттєво ускладнить як
комунікацію між громадою та регіоном.
Виникає
питання, якщо райони або повіти залишаться,
то яку вони будуть мати компетенцію і
чим ця компетенція буде відрізнятися
від нинішньої, що мають райони?
Вважаю,
що в розрізі децентралізації в повіти
слід передати функції, які мають зараз
обласні органи державної влади та
місцевого самоврядування, наприклад
функцію власного архітектурно-будівельного
контролю тощо. В той же час із центральних
органів влади потрібно передати на
обласний (регіональний) рівень частину
власних повноважень. Таким чином, ми
отримаємо більш збалансований рівень
державного управління.
Виникає
ще одне питання, чи потрібно буде
створювати органи місцевого самоврядування
повітового рівня та проводити до них
вибори? Незважаючи на те, що районні
ради і РДА мають бути ліквідовані в тому
вигляді, в якому вони існують зараз,
вважаю, що такі органи місцевого
самоврядування як повітові ради мають
право на існування і вибори до них
проводити потрібно. Повітові органи
місцевого самоврядування мають право
на життя не тільки тому, що повіт як
поняття буде існувати в законодавстві
України. Вони матимуть функцію узгодження
протиріч між певними місцевими громадами,
які неминуче постануть як в процесі їх
утворення, так і в процесі подальшої
життєдіяльності.
Не
можна обійти увагою і такі питання, як
доступність правосуддя. Зараз іде
конкурс на заміщення посад прокурорів
та їх заступників в місцевих прокуратурах.
Місцеві прокуратури будуть створені у
відповідності до нового повітового
поділу Полтавської області. Щодо судів,
то ситуація поки що не зрозуміла. Таким
чином в Полтавській області (чи в
Полтавському регіоні) будуть діяти лише
чотири місцеві прокуратури. Як будуть
діяти прокуратури за умови ліквідації
багатьох районних прокуратур, ще не
зовсім зрозуміло. Виникає питання
забезпечення можливості мешканцю
віддаленої від повітового центру громади
прямого доступу до місцевого прокурора
або місцевого судді. Якщо такі райони,
як Козельщинський, Шишацький чи
Чорнухинський будуть ліквідовані,
відповідно мають бути ліквідовані їхні
суди та прокуратури, то яким чином
мешканцям віддалених від повітових
центрів громад можна буде забезпечувати
право на звернення до правоохоронних
органів та забезпечення захисту своїх
прав? Тут же виникає питання про
необхідність створення муніціпальної
поліції, яку утримуватиме кожна громада
і яка буде власній громаді підзвітна.
Комплекс
проблем, які мають вирішувати під час
проведення реформи місцевого самоврядування
сягає широкого кола питань. Не всі їх
можна вирішити відразу. Питання про
наявість і функцонування громад на
районному (повітовому) рівні лише одне
із них. Однак, в суспільстві починає
формуватися розуміння, що іншого шляху
для поступального розвитку нашої держави
немає.
02.09.2015
року Олег Савченко

Немає коментарів:
Дописати коментар